Вівторок, 23 січня, 2018

Вшанування пам’яті «Береста»

У Вижньому Березові відбулася заупокійна панахида на місці поховання станичного, члена ОУН, друга «Береста» Миколи Клим’юка з Середнього Березова. На цвинтарі поруч з ним похоронений і його молодший брат Василь, зв’язковий УПА, який підірвався на міні в 1944 р. Панахиду відправив парох Вижнього Березова о. Василь Боднарук. Микола Петрович Клим’юк перебував в УПА з 1943 р., загинув 6 березня 1948-го.

Як це було...

«Берест» з трьома бійцями-повстанцями переходили з Лю­чок на Космач. У Вижнім Березові він повернув до свого шваґра Миколи Голинського, коваля, де жила його стар­ша дочка Анна і там ходила до школи під прізвищем свого вуйка – Голинська. Але дочки не застав. «Шваґре Нико­ло, якби мене не стало, то опікуйсі мойов Анничков, як свойов дитинов», – просив на прощання. Молодшу дочку Мариньку, яка мала на той час півто­ра року, видів лишень 3 рази...

Через півгодини «Береста» не ста­ло: потрапив на засідку совітів. Був вби­тий лише він.

Тіло загиб­лого повстанця ґарнізонники забрали фірою у Яблунів. Мама вбитого – Параска Капралева в Яблунові, «в каверни» (як вона казала), відкидала 5 трупів і впізнала свого сина. Набрала кривавого волосся, тримала все своє життя на столі, перед розп'яттям Хрис­товим, молилася і голосила: «Сини мої, орлики мої сизі! Як ви загинули – забиріт і мене. Коли вже я буду вас видіти? Чого ви мене лишили на таку тіжку муку?». Її молодший син Василь в 1944 році підірвався на міні.

Ще за життя «Береста» його дру­жину Олену (з Голинських) заарештува­ли і 6 тижнів допитували і били в Яблунівській катівни НКВС, але вона муж­ньо мовчала. Через викуп (цінні про­дукти від родини) та за відсутністю складу злочину її, чорну від побоїв, від­пустили.

Дружина «Береста» Олена, його мати, побратими «Грім» – Василь Іванович Скільський (Щербаків), «Запорожець» – Михайло Васильович Ільницький (Зльотиків) (обидва загинули разом в 1950 році) попросили Петра Симчича (Закоту) викрасти тіло «Береста». Пет­ро після німецької неволі був призва­ний в радянську армію, і після демобі­лізації йому видали військовий квиток. Радянська влада його не переслідува­ла і йому зручніше було це зробити, ніж іншим. Крім того, рідні «Береста» через підкуп домовилися з «Онуфрунем», стрибком з Вижного Березова, про сприяння з його боку.

Впродовж місяця Петро Симчич п’ять разів ходив до Яблунова по тіло «Береста». Останнього разу в місячну ніч він підповз до ями захоронень, від­гріб руками пісок, взяв на плечі тіло «Береста» і відніс у Лючу, де його че­кав з фірою шваґро загиблого Дмитро Голинський. Тіло поклали у васаг на помостину, зверху помістили три великих мішки з січкою і обв'язали курманом. По дорозі їх зупинили гарнізонники: «Что вєзьотє?». «Ми їдемо в млин», – від­повів Петро і подав військовий квиток. Їх відпустили. «Що пережив я тогди – знає один Бог. Це ж куля, або 25 рік каторги», – згадує Петро Симчич.

Вдосвіта тіло привезли до рідної хати на Шинкарівку. Мати засвітила свічку і зразу мусила загасити, бо в селі ходив гарнізон. Другої ночі «Береста» поховали на цвинтарі у Вижнім Бере­зові поровінь з могилою брата Василя, нижче Дубалової каплиці.

Дочка Береста п. Анна гідно вшановує пам’ять свого батька, робить поминальні обіди, відправляли поминальні панахиди на місці його загибелі.

Своїх братів Миколу і Василя все життя оплакує їхня сестра Анна і молиться Богу за їх душі, бо вона дуже любила братів. Анна, якій виповнилося 90 років, дуже хотіла, щоб на місці їхнього вічного спочинку була відправлена панахида, бо похоронений брат Микола крадькома від совітів, вночі.

До речі, з усіх сотень, що діяли на наших теренах, лишень одна була названа Березівською, бо в ній були переважно березуни, більшість по-геройськи загинули, серед них «Берест» і його брат Василь. Вічна їм пам’ять і слава!