Вівторок, 23 січня, 2018

Несуть її лелеченьки...

На зранену війною землю прийшов довгоочікуваний мир. А для родин лемків: Гавранів, Мухів, Пальчинських, Салапатів, Чупів і сотень інших родин, 1945 рік приніс нові страждання і поневіряння.

Польський уряд у травні 1945-го видав наказ: «Всім жителям Польської країни української національності за 24 години залишити територію Польщі і повернутися на Україну».

З тисячами родин польський уряд повівся жорстоко, немилосердно тільки тому, що їхні прадіди походили з українських коренів. Лемки змушені були покинути рідні домівки, почати кочове життя шляхами рідної матінки-України. Хочу розповісти про долю однієї з таких родин.

Від бентежного сну та різкого болю в серці, що зринув уві сні, Марійка прокинулась, вся в гірких сльозах та покрившись потом.

І знову наснились зорі голубі, І рідна мати на причілку біля хати…

Вийшла на подвір’я. Світанок ще тільки народжувався. Надворі – тиша. Тільки чути, як гоноровий гірський красень-Черемош несе бурхливі води, ледь стримуючи їх в своїх стрімких берегах. Затаївши біль і смуток в серці, вона замилувалася неповторною красою Кутів. Жінка підняла голову до блакитного неба, чистого, де на обрії показався ключ лелек, що повертались з далеких країв. Її серце завмерло: «О, Господи! Дякую Тобі, що дав силу та терпеливість і я дочекалася весни і вісточки з рідного краю»… Збентежена і вся в сльозах Марійка повернулася до кімнати. Задумалася, згадала своє дитинство, матір, рідну домівку.

Народилася Марійка в багатодітній сім’ї хліборобів Омеляна і Іванни Гавранів, в селі Тилич Краківського воєводства, що в Польщі. Виростала разом зі своїми трьома братами. З малих літ батьки привчали дітей до праці, дотримуватись заповідей Божих, шанувати старших. Батьки важко працювали, зате мали хліб і до хліба. Ніколи не шкодували кусня хліба для убогих. Подружжя Гавранів жило мирно і щасливо. Марійці виповнилось всього 9 років, як на її рідну землю прийшли чужинці, а з ними горе, голод, біль, страждання. Та не знала й не гадала дівчинка, що доведеться їй з родиною перебути поневіряння дорогами Донбасу, Тернопільщини і інших міст України. Немов вітром осіннім зірваний листок від гілля, несеться в невідому далечінь, так і вони – лемки, гнані вітром недолі неслись ніхто не знав куди, коли і де знайдуть своє місце під чистим Господнім небом. Осівши в Галичі, родина заново починає налагоджувати родинне життя. Марійка, закінчивши семирічку, вступає до Станіславського торгово-кооперативного училища, успішно закінчує його. Її направляють працювати в Коршів, Коломийського району.

У Коршеві дівчина знайшла своє щастя, свою долю – Івана Михайловича Сморжанюка, красивого розумного хлопця – ревізора за фахом. Справили весілля і невдовзі молоде подружжя переїжджає працювати і жити в Ланчин. Родинне щастя доповнилося народженням сина Василя (1957 р.), а потім народженням доньки Галі (1961 р.).

Молоді фахівці Марія та Іван Сморжанюки працювали чесно, добросовісно, за що отримували подяки та грамоти, а у вільний від праці час батьки приділяли увагу дітям, їхньому вихованню.

У 1963 році Івана Михайловича перевели на роботу в Кути. На посаді головного бухгалтера працював у промкомбінаті, лісокомбінаті. Трудиться й понині, працює головним бухгалтером у Косівському рай­агробуді.

Повиростали діти. Старший син Василь закінчив інститут військової авіації і зараз у званні полковника на заслуженому відпочинку. Сім’я живе далеко від рідного дому. Дружина за фахом фельдшер, син Михайло пішов слідами батька – офіцер прикордонних військ, донька Марина – психолог та викладач англійської мови. Вони мають свої сім’ї і дітей. Дочка Галя із золотою медаллю закінчила середню школу. Вступила в Київський університет на географічний відділ. Після навчання її направили у м. Волчанськ, в авіаційне училище, де вона пропрацювала 8 років. Посада, яку Галя займала, потребувала багато сил, нервового напруження, що й позначилося на стані її здоров’я. Маючи ІІ групу інвалідності, вона повернулася додому у Кути.

Важке горе випало на долю Марії Омелянівни і її чоловіка – у липні 1999-го батьки похоронили свою надію, втіху і радість.

Лиха доля порозкидала родину Марії Омелянівни по всьому світу. Давно вже не стало батьків, з їхньої родини залишився тільки один брат. Цю скромну трудівницю, що так рано посивіла від горя, бід і нещасть, знають у Кутах, як людину мудру, щиру з великим трудовим стажем. Починала свою працю з сек­ретаря сільської ради, з бухгалтера в МСТ, в Кутській лікарні, з працівниці в готелі. Вона добра матір, бабуся і прабабуся, вірна дружина. Незабаром п. Марія буде зустрічати свій 84-й рік народження. А з настанням весни Марія Омелянівна чекає і повернення любих їй вісників – лелеченьки наче на крилах повертають її подумки до рідної матері, батьківського дому з незабутніми тополями й колодязем-журавлем.